Руслана

 Краса, що не врятує світ...

Не знаю з якою метою, чому, навіщо (навіть не хочу знати)... просто хотіла усім нагадати як це приємно бути відповідальним за того, кого приручив, а ще... ні, мабуть, більше нічого...
                                                                                          
                                   
                                                                          
                                                

Оксана Забужко
***
Тьмарилось світу в очах од падалиць-слив.
Щеміло струною повітря.
Скрипіла за садом колонка.
…І знову вірш набухає в мені виногронами слів,
І я — його оболонка.
І знов мені грань існування — туго докупи сплести
Зболену ніжність,
розкошлані звуки,
листя летючого рухи…
Чи ж справді щойно я рвала чиїсь розпашілі листи
І вітер метляв їх по саду, неначе простягнені руки?..
Господи, пам’яте! Як
вберегти і ввібрати
Цю пекучу минущість, це все, що — не раз, і не два?!.
Бо крізь станцію «Я» пролітають навзрид всі любові і втрати
Ну а душі — на те вони й душі:
Встають, як прим’ята трава.
…Це я знов була хвора: я чула, як сливи росли,
Як хтось кликав мене, і мовчання лункішало в гомін…
Моє «віриш»,
Мій вірш,
Що тяжіє в мені виногронами слів,
Вирвіть із мене —
Я знову зроблюсь невагома. 

НІЧНИЙ ТРАМВАЙ

По рейках місячного сяйва,
В ядучих зблисках ліхтарів —
Чи я у цьому світі зайва,
Чи світ зненацька постарів?..
Нічний трамвай — такий глибокий,
Немов колодязь у зірках, —
Дрижав, мінився на всі боки
І дзвоном музику торкав.
А я, у ньому затопивши
Хвостату й злу комету дня,
Молилась нишком: ну хоч ти вже
Поїдь, трамваю, навмання!..
Так остобісіло в’язати
Свої химери під замок
І день, що має статись завтра,
Зарання знати назубок, —
Щоб потім в чорно-білих ґратах
Дрібненьких радощів і бід
Його бездарно розіграти —
З перепочинком на обід…
У ритмах ямбів і хореїв
Завіса вечора впаде —
А твій трамвай не зійде з рейок
І світ за очі не піде…

— Кінцева зупинка. Звільніть, будь ласка, вагони. 


АВТОПОРТРЕТ БЕЗ РЕВНОЩІВ

Благословляю жінку, що на світанку відслонить
Вікна в твоєму домі.
Її вимита шкіра ряхтітиме холодом,
Як розтяте вранішнє яблуко.
Жінку, яка безшелесно, навшпиньках
Пройде на кухню,
Поставить каву.
Її очі і руки будуть при цьому сміятись.
Благословляю цю жінку,
Сонну птаху її волосся,
Затамований подих її ходи,
Сірника, що горить між пальців,
Роздвоюючись у безоднях зіниць,
Повільну блакитну музику вен
На руці, піднятій з гребенем…

Благословляю жінку, яку я тобі дарую,
Жінку, якій належить пильнувати твій добрий ранок
Це я відливаю її для тебе
Зі слів ясних, аж пекучих,
Що по краплі стікають поверхнею шибки,
В яку дивлюся,
І в її глибині коливається
Підводна квітка мого обличчя…
Благословляю цю жінку — як усе-таки шкода,
Що цієї жінки тобі ніколи не знати. 

***
Лиш крок ступи, поглянь — а слід вже стерся…
У вітра на широкому плечі
Моє маленьке, ношене під серцем
Безлюдне місто — плаче уночі.
Зацитькайте! — з якої речі квилить?
Втрутіться хто, бо ж сили не стає!
Іконний лик в сухих розломах вилиць:
Безкровне місто. Змучене. Моє.
І я уже — згоряю, не згоряю —
Одна з живих, оплавлена свіча! —
А ніч навпереріз, як вовча зграя,
По вулицях, будинках і очах!..
Озвіться хто! Десь має ж бути стражник,
Чия хода надійна, як печать!..
Ох, місту страшно, місту дуже страшно,
Коли усі поснули і мовчать!
І — ні душі: лиш обсипає приском
Дражливий звук ледь чутного плачу.
Лечу крізь ніч! Цілую очі міста!
Мов заговір, ім’я його шепчу, —
І голос той, риданнями зім’ятий,
Всотаю в себе, мов суха земля…
Ах, Боже мій! Таж мусить хтось не спати,
Коли у місті плаче немовля… 

***
Цей чоловік
вродився з дерева, що призначалося на скрипку,
німого дерева з печальними очима:
кора пришерхлих слів відшурхотіла хрипко —
і він явивсь
в пекучій наготі відчиненій!
Я здивувалася: він був лункий, як жерло
гарматне! Кожен звук
у ньому множивсь, як лавина!
(Ще як був деревом, йому вросли у пальці голоси померлих —
і пальці терпли, коли їхні імена переверталися живими…).

А досвід собі лив, мов із цебра.
І дні, як шибка,
все туманіли мохом вільгосте — о, доки? (Доти…)
А він же був із дерева, що призначалося на скрипку!
О, як він стугонів на кожен грубий дотик!..

Він кидавсь був тікати — але злива в ловлі
з ним услід періщила по п’ятах, навісна!
І він втомивсь.
І якось, стрінувшись у натовпі з Любов’ю,
пройшов повз неї в капелюсі на очах —
і не впізнав.
Отак і сталося. Лишився задоволений:
ввійшла у нього — й вийшла, наскрізна…
Тож іншим разом, стрінувшись на перехресті з Болем,
він попросив у нього сірника —
і не впізнав.
А він же був із дерева, що призначалося на скрипку!
О, як він стугонів на кожен грубий дотик!..

…Учора ми з ним здибались в кав’яреньці на Липках.
Він розказав свіженький анекдотик.
І ще сказав, що він, звичайно, «за»,
та дуже ніколи — робота, діти, звіти…
І на півкелиха стояла голуба сльоза,
і голуба сльоза стояла на півсвіту.
Підвівсь. Втягнувсь. Думками стрепенув.
І тільки в погляд вбився божевільний подив…
Дивак: він все іще шукав свою струну,
усе іще шукав — і не знаходив… 

І напевно зайво щось казати...

Я знаю, що не одна... Але я ніколи не могла уявити, що між людьми може бути така прірва. Безнадійно глибока, вона ковтає тебе, перетравлює, а потім змученого і понівечиного випльовує, мов якусь людську подобу, але вже давно не людину. І надії немає... Я не хочу у прірву! Я не хочу... Я не думала що все настільки... страшно... Так, я забула, що повний шлунок, який буквально розпирає на частини, цінується зараз набагато більше, ніж просто сузір"я і вино біля вогнища... Не вважайте мене банальною, я сама терпіти не можу сльозливі мильні романи, де крім "ідеального, безмежного, мов цукрова вата" немає нічого, де головна героїня, заплющивши очі, плаває в божественному медовомку ефірі і де 1675 серія... Я можу не казати, не показувати, можу посміхатися, але відчай... Він веде зі мною непримиренну боротьбу. Крім того я веду боротьбу із самою собою і... Дуже важко вести боротьбу на два фронти...

Декілька днів назад ходила на спектакль "Як важливо бути серйозним" ("Как важно быть Эрнстом") Оскара Уальда. Це було фантастично! Я черговий раз пересвідчилася як в майстерності та геніальності самого автора, так і в обдарованості талановитих акторів. І взагалі, усім раджу сходити, подивитися. Це на Подолі (Молодий театр). Якщо чесно, я не очікувала від цього театру такого високого професійного рівня, тому це мене надзвичайно порадувало, отже на шляху поступу ми вдало піднялися на ще одну сходинку)) А зараз навіть найменше досягнення - це ще один крок уперед до культурного та успішного майбутнього нашої країни.

А ось згадалися Бременські музиканти... Взагалі це один з найулюбленіших моїх мультфільмів. Тільки спробуйте вслухатися в ці пісні... Вони настільки життєві, що за їх законами можна жити і бути щасливим... Так, напевно тільки за їх законами можна знайти справжнє щастя...  А навколишній світ...мертві, сірі коробки будинків, ще мертвіші  підвали наших гнилих до мозку кісток душ, тремтливі пальці, що зраджують ще за десятки тисяч кривавих кілометрів до істини, до чогось забороненого, хоча не так забороненого, як вражаючого. Лише краплина... Але й краплина може збудити океан, доторкнутися всипаного перлинами дна, а потім розчинитися в морській піні...   

Не зважайте, слухайте і насолоджуйтеся...



 

Василь Стус: "Доводиться примиритися з тим, що маєш рідну землю, але не маєш рідної держави".

Тартак та Нічлава Блюз - Не кажучи нікому

 Братам по зброї та Прийдешнім поколінням присвячується

 
Коли війна вривається у двері,
Не захистять слова й печатки на папері.
Потрібно йти, потрібно брати зброю
І право на життя відстояти в горнилі бою...

Одна біда пішла на захід, інша прийшла зі сходу.
І знову сльози, знову страх, знову страждання для народу.
Знову за спинами визволителів
Прийшли нові карателі та мучителі...
То що ж робити - сидіти склавши руки,
Спокійно дивитися на вбивства та муки?
Чи, взявши благословення в рідної мами,
Почати боротьбу - з новими ворогами?

Поплач за мною мамо, коли я загину.
За свою землю, за Україну
Поплач за мною сестро, не кажучи нікому,
Що я вже ніколи не вернусь додому.

Тече сльоза, прогорнуючи зморшки.
І мама молиться - "Хай поживе ще трошки"
Вже так давно не бачить сина свого
І ще хоч раз побачити його живого...

Ти знаєш, мамо, я ще тримаюсь!
Караюсь, мучусь, але не каюсь!
Якщо не я - то хто? Зайве питання...
Для нас це не проста війна - це визвольні змагання.
Людей женуть на схід, немов худобу,
Принижують, щоб знищити людську подобу...
І захиститися у цих людей нема ніяких шансів,
У них одна надія - на повстанців...

Поплач за мною мамо, коли я загину.
За свою землю, за Україну
Поплач за мною сестро, не кажучи нікому,
Що я вже ніколи не вернусь додому.


Пройдуть роки, земля загоїть рани,
Залишаться в живих поодинокі ветерани...
А скільки тих, що не прийшли додому,
Лежать в своїй землі в могилах невідомих...

Поволі наші сили тануть, і всі ми знаємо,
Що в цій війні з чужими поки що програємо...
Хай перемоги наші порівняно малі,
Та головне, що наш народ лишився на своїй землі.
Ніхто не знає, хто я, ніхто не знає, де я...
Тіла загинуть - житиме ідея...
А наші душі тут - в рідних просторах -
Волинських лісах, Карпатських горах...

Поплач за мною мамо, коли я загину.
За свою землю, за Україну
Поплач за мною сестро, не кажучи нікому,
Що я вже ніколи не вернусь додому.

 http://212.109.45.37/file/4101785/3322590/tartak_i_nichlava_ne_kajuchy_nikomu.avi

Коли вже нам перестане бути байдуже?.. Невже лихо повинне торкнутися кожного, щоб ми дійсно зрозуміли, нарешті відчули?.. Тварини людяніші за людей, а ми - дикуни, братовбивці, звірі з неконтрольованими інстинктами. І немає нам виправдання...

 

Дивно, я залишаюся сама і моя рука одразу тягнеться до телефону, до друзів. Але досить з ними зустрітися як я знову починаю хотіти назад, туди, де можна усамітнитись і відшукати справжню себе... Зараз читаю Висоцького. Мене вражає геніальність, обдарованість і дійсно неприкрита природність цієї Людини. Пройдуть роки, десятки, навіть сотні років, а Він житиме - бунтар і революціонер, Він житиме в своєму Гамлеті, в своїх "простих шести акордах", і, мов всесвітнє потепління, не зможе залишити за собою крижаних байдужих сердець...

Сьогодні ми підняли цікаве питання: " Чи могли б бути створені більшість витворів мистецтва без впливу алкоголю на автора?" Доведено, що Найвеличніші світу цього творили у стані алкогольного сп"яніння, а тому більшість стала на захист дії акоголю, як засобу, що допомагає вирватися з буденних рамок і побачити надсвіт. Але я вважаю, що дійсно геніальна людина геніальна завжди, незалежно під дією алкоголю чи ні. Адже що дає алкоголь? Він загострює одні почуття і притупляє інші, відриває, створює ілюзію ейфорії. Але ж цього стану можна досягти і без алкоголю, наприклад, адреналін, кохання, небезпека, емоції... 
А взагалі, буду рада вислухати думку кожного. Як вважаєте особисто Ви?




"Алкоголь убивает медленно... Ну и что? — а кто спешит?"

"Жизнь - фигня,
Все бабы - дуры,
Солнце - гребаный фонарь!.." - перекладати це немає сенсу...

   Як же звільнитися?..

І мабуть треба щось написати, але ці думки... Вони ніяк не можуть дати собі раду, а я тим більше)) Бабине літо - напевно найкраща звістка за останній час. Сонце самовіддано дарує останнє тепло і безмежну ласку, але в повітрі вже літає золоте пір"я, безжально нагадуючи про осінь, а далі - і про зиму. І хоча я обожнюю всі пори року і притримуюся тої думки, що "у природи немає поганої погоди", але з цим літом якось особливо боляче розлучатися. Здається, частинка його залишиться в мені назавжди. Але можливо то тільки так здається, можливо мене просто спантеличив такий швидкий перехід до нового часу. Я знаю чого мені не вистачає: часу щоб виспатися, приділити увагу друзям і перечитати те, що я дійсно люблю, а не те "все підряд", чим забивають нам голови у школі. Іноді хочеться, щоб час зупинився, залишитися у невелкій затишній кімнаті, де можна було б виспатися, перечитати ту гору книжок, що вже давно складається під моїм столом, а потім знову відновити звичний плин часу і повернутися до цього світу. 
А ще іноді здається, що кожну людину заземлено, прикручено до цеї замлі (ніби як громовідвід). І як би ти не поривався до неба, тебе знов, мов на ланцюгу відкидає назад і ти безсилий лежиш цілу вічність перед тим, як знову набратися сміливості і спробувати ...знову і знову...  І тим спробам немає кінця. 
Але чого це я про сумне? Це навіть не сумно, а просто лірично. І в мене чудовий (дійсно чудовий) настрій, просто у серце вкрадається осінь... А прожилки на пожовклому листі чимось нагадують лінії долі...





 

Не забувайте про це...

 

        ТИ НЕ ПРИЙШЛА

         Ти не прийшла в вечірній час… 
         Без тебе день вмирав сьогодні,
         Без тебе захід смутно гас
         І сонце сходило в безодні…
         Ти не прийшла в вечірній час. 

         Тебе, здавалось, ждало море, 
         І все не гасли скелі гір, 
         І все дивилися в простори…
         І довго їх останній зір
         Шукав тебе і гас на морі.

         Ти не прийшла в вечірній час…
         Самотньо сонце попрощалось,
          І сумно, сумно день погас…
         Когось, мов, серце не дождалось, 
         Хтось не прийшов в вечірній час.

      Італія. 1913            Олександр Олесь

          Мов сірі дні, умруть бажання кволі,
        Не стане слів, і я скажу: прощай!
        А ти лети і ластівкою в полі
        Над колосками срібними кружляй.

        Яр проминеш і озеро побачиш, 
        Об ясні води ти крилом черкни;
        Мене нема, а ти не ждеш, не плачеш, 
        Стріваєш сонце, спогади і сни.

         Уся земля, мов килим, під тобою,
         З усіх джерел дзвенять мої пісні.
         Дорогою прослались голубою
         Тобі рясні і неосяжні дні.

          Лети ж, лети – в повітрі золотому
          Минулі весни повернулись знов.
          І тільки ти не повертай додому:
          Тепер я скрізь, де світло і любов.

                                 Павло Филипович

 

Здається романтиків конче необхідно заносити до Червоної книги, адже в умовах сучасного суспільства вони вперто не хочуть народжуватись, а ті, хто вже народилися, просто губляться в сірих, буденних проблемах, так і не зрозумівши, що вони романтики...

 Придивіться краще, перше враження може бути оманливим))

 

В мене повна купа нетерплячих і непотрібних справ, але мені хочеться відтягнути час і трохи  відволіктися. Дурна звичка - завжди відтягувати час... Незрозуміло хто з ким змагається: я з нею чи вона зі мною... А ще я зрозуміла дивну річ: чим менше я сплю, тим привітніше реагую на людей і ставлюся до навколишнього світу. Парадокс, але факт.  Відчуваю, що лягти сьогодні доведеться нескоро, але вперто тягну час. Сама винна... Але подумаю про це завтра, а зараз є тільки я, ніч і час, який безглуздо тягнеться, мов розплавлений французький сир. Доречі від сьогодні я писатиму лише українською. Не знаю що це більше: патріотизм чи миттєвий імпульс, але я раптом зрозуміла, що просто цього хочу. Адже треба щось робити. Кожному, хто небайдужий... А загалом все як завжди: під ногами та сама земля, над головою ті самі зорі, а між небом і землею - я...

Ну наконец-то! У меня новое расписание! Теперь одни сутки в неделю я не сплю, остальные - не досыпаю... Настроение как всегда радует непредсказуемостью и скачет от  "оставте меня в покое" до "всех люблю, всех обожаю". Место воздуха теперь крепкий черный кофе без сахара, который я терпеть не могу, но без него я на уроках улетаю в безоблачные страны снов и привидений, так что делать нечего. Под столом растет гора книг, на которые катастрофически не хватает времени. Поток сознания упорно идет мимо меня и моих проблем. А остальное все пучком. Так что живу, пою и радуюсь! Чего и всем желаю!!!

 "Сонце встает над речкой Хуанхэ, китайцы идут на поля" - привязалась ко мне эта фраза, блин... Вот и у меня завтра встанет солнце и я пойду в 11 класс... Страшно звучит. Но несмотря на это я выбираю детство)) Наверно бы звучало не так странно, если бы знать куда дальше (я в смысле: ЧЕГО ДЕЛАТЬ-ТО?) Вобщем я не уверена по поводу поступления (+ меня еще постоянно пытаются "направить на путь истинный") и  вообще у меня в душе тихая паника и чувствую скоро опозиция поднимет флаг и начнется революция... И вообще, странные эти люди: когда пытаешься заниматься всем и наполную, тебе говорят - фильтруй! Ну а когда ты отфильтровал и оставил все только жизненноважное, тебе выдают фразу из песни "Я понял жизнь - работу бросил"...  И это в тот момент, когда для толчка не хватает всего-навсего элементарной фразы "У тебя все получится. Я в тебя верю".  А вответ только банальные  "так принято, так положено, так надо..." Не понимаю я этих  "НАДО!" Не понимаю и все. И не хочу понимать. Бунтовать так бунтовать!  

Лишь очень немногие живут сегодняшним днем. Большинство готовится жить позднее. Свифт

Люди, ЖИВИТЕ!!!

"Не потерять бы в серебре ее, одну, заветную..."
"Заведу голубей и с тобой и с любовью мы посадим сирень..."
"My lover´s gone, no earthly ships will ever bring him home again..."
"My girl, my girl, don't lie to me, tell me where did you sleep last night..."
"Любить - это значит смотреть не друг на друга, а смотреть вместе в одном направлении..."
"А ти просто кохай і будь коханою, любов - небокрай, від любові будь п´яною, а ти просто кохай, кохай до безтями..."

Я вот тут подумала...зачем люди для всего пытаются найти рамки и объяснения?.. для всего, даже для такого светлого и высокого чувства, как любовь... Они, эти химики и физики, столетиями пытаются составить словари и энциклопедии и вывести такое понятие, как... как ЛЮБОВЬ...неужели им, этим взрослым непонятны тАкие элементАрные вещи?.. Неужели непонятно, что любовь каждый понимает по-своему?.. Для кого-то любовь - это расстроенная четвертая струна, которая может быть и фальшивит, но звучит так близко и по-родному, что не хочется ее настраивать, и сердце просит оставить ее такой, какой она есть... Для кого-то любовь - это недопитая чашка кофе, которая вот уже пол дня стоит на столе, которая уже давным-давно остыла, но... ее почему-то так не хочется выливать!.. И ты садишься, сначала косо, недоверчиво смотришь на нее, потом аккуратно, как будто боишься, что она может оказаться еще горячей и обпечет тебе душу, берешь ее в руки, рассматриваешь, приручаешь, привыкаешь и приучаешь к себе, а потом внимательно, боясь пропустить самую мелочь, начинаешь гадать на кофейной гуще... Да, а для кого-то любовь – это, когда ты смотришь на звезду, пусть не самую яркую и красивую, но такую родную тебе, только тебе, и понимаешь, что может быть где-то очень далеко в этот самый момент на эту же самую звезду смотрит кто-нибудь такой же родной, как и эта звезда...но может смотрит не с этой стороны, не с этой Земли, а с той, далекой стороны, из другого мира,  из другой планеты...но тебе от этого почему-то совсем не грустно...ну может капельку одиноко, но не больше... Любовь, так же как и счастье, она проявляется в деталях и мелочах и не стоит ждать того дня, когда тебе посреди улицы вдруг упадет на голову абсолютная, безмерная, идеальная, бесконечная, до гроба и вы будете жить долго и умрете в один день. Нет! Любовь, как пазл, складывается из миллионов деталей и заморочек, невидимых на первый взгляд: это и клавиша "Л", запавшая на клавиатуре, которая своевольно влазит через каждые три буквы, это и произвольные, сухие, невыносимые "пока", когда так хочется крикнуть вдогонку "до свидания", это и часы глубокого задумия, когда можешь беспрерывно смотреть в одну точку, а потом вдруг резко вскакиваешь и бежишь, неважно куда, но главное - ты знаешь, сердцем чувствуешь, что там, куда ты бежишь сломя голову, тебя ждет кто-то очень...очень...очень родной?.. нет, милый, нежный, любимый?.. нет, кто-то очень...СВОЙ...Но для того, чтобы заметить настоящую любовь, нужно быть в душе ребенком и все воспринимать очень просто, но в то же время с наивным интересом, интересуясь самыми простыми вещами (ведь именно их мы чаще всего не замечаем), надо уметь смотреть на облака и превращать их в козликов, барашек, самолетики..., надо уметь разгонять тучи одним взглядом (ведь дети это умеют, поверьте мне, просто не могут объяснить, а люди уже забыли...), надо уметь быть просто собой, как это делают дети: пусть слишком просто, пусть по-наивному и чуть глупо, но только собой. Ведь внутри, на самом деле мы намного интереснее, чем снаружи, просто надо уметь освободиться от этого тела-пространства-времени-условностей и быть настоящим, натуральным и пусть немножко диким)) - природа все таки)) Потому надо всегда даже в самой запутанной взрослой ситуации оставаться просто ребенком, который живет внутри каждого, просто у некоторых он по-детски испугался "взрослых" проблем и ушел в свою комнату играть с игрушками. Откройте дверь этому милому созданию, выпустите его на солнце и он возьмет вас за руку и отведет туда, в свой невероятный мир, где пьют горячий шоколад, а за маленькие провины иногда ставят в угол...ненадолго...а потом жалеют, берут с вас обещание "никогда больше такого не делать", которое обычно забывается сразу же после того, как тебя угощают конфетами... А давно вы с этим ребенком сидели под новогодней елкой и завороженно в ожидании чуда ждали когда пробьет полночь и Дедушка Мороз принесет подарки?.. Праздники для многих, к сожалению, давно уже стали неизбежной банальностью, которая сводится к вопросу "что бы такое приготовит, чтобы удивить соседа". А помните ли вы, как пели, стоя на шатком стульчике, Деду Морозу "В лесу родилась елочка", а потом читали стишок, смешно заикались, сбивались, путались, но потом все равно получали долгожданный подарок из заветного красного мешка?...А помните ли свой "первый раз в первый класс", когда с гордостью взираешь на свой первый портфель и хвастаешься перед ребятами со двора, которые младше всего на пол года и пойдут в школу на следующий год, что ТЫ - УЖЕ ВЗРОСЛЫЙ!..А помните ли вы, как в шестнадцать лет вас заставляли сделать паспорт, а вы с протестом и вызовом говорили НЕТ, НЕ ХОЧУ ВЗРОСЛЕТЬ! и вообще, верните мне мой велосипед с олимпийским мишкой)) а ты до сих пор ходишь без паспорта, зная, что однажды все-таки припечет и его придется таки делать и тебе выставят штраф за опоздание в три года...Но пока это тебя не волнует, ведь люди сами создают все условности и проблемы, пусть сами с ним и с разбираются. А ты идешь по улице и сладко пьешь свежий зеленый утренний воздух, а может сидишь здесь, в четыре часа утра, когда за окном уже светает и птицы начинают распеваться по нотам, начиная с "До"броеутро, пытаясь перекричать друг друга...а ты сидишь и смотришь не на экран, нет, ты заглядываешь в свою душу, задевая самые сокровенные и тонкие струны, а пальцы бегают по клавиатуре, словно по клавишам фортепьяно, а из динамика уже третий час звучит одна и та же песня и не дает тебе покоя, словно надоедливая пчела, которая жалит за самое больное место, прям за сердце, но ты не собираешься ее прогонять, пусть жалит, когда-нибудь она принесет и мед и исцелит твои раны...а ты сидишь здесь, в этом маленьком раю и думаешь, что именно в такие моменты действительно начинаешь понимать что такое настоящее счастье...

А может быть сейчас, в это же самое время, кто-то из дома напротив, в одном из окон которого горит свет, сидит и читает весь этот безумный бред…

 

http://infostore.org/info/3003143 

 Невероятная песня...слушая ее, боишься розбить тишину и ощущение невесомости...кажется, что тебя пронизывает легкий поток свежего утреннего воздуха...эта песня дарит мне чувство восстанавливающейся изи сотен тысяч осколков гармонии...а гармония - это самое главное в жизни, это высшая ступень счастья, пусть даже неидеального...счастья...

Якщо ти любиш квітку, що є одна-єдина в світі і тільки на одній з мільйонів і мільйонів зірок, цього досить дивишся на зорі і почуваєш себе щасливим. І кажеш собі «Десь там - моя квітка...»

"Люди вирощують п'ять тисяч троянд в одному саду... і не знаходять того, що шукають. — А те, що вони шукають, можна було б знайти в одній-єдиній троянді, у ковтку води..."
                                                                                                                                         Антуан де Сент-Екзюпері